ВідголОсок юності
Такий далекий,
З зашкаленням
Чуйності,
До кінця не стертий.
Від самісінького ядра,
З центру нутра
На поверхню проситься.
Її ледь торкнеться
І в ядро назад
Стрімко відноситься.
В найпершу клітину
ТвогО єства,
В першопричину…
Бо все загине,
А вона жива.